5 вересня 2017 року, 10:55
Питаннями пошуку донорів крові має займатись центр крові чи станція переливання, і ніхто не може вимагати від пацієнта самостійно шукати собі донора. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповіла президент Асоціації молодих донорів України Ірина Славінська. За її словами, через недосконалість системи служби крові 40% заготовленого матеріалу просто знищується. На думку Славінської, проблему «пошуку донорів» може вирішити елементарна співпраця працівників центру крові з громадськими організаціями та волонтерами, систематична популяризація добровільного безоплатного донорства та налагоджена логістика між медичними закладами різного підпорядкування.
– Найбільша мотивація людей іти здавати кров вперше – це, однозначно, допомога знайомій людині, родичу. Людям потрібен «герой», якого вони знають. Вони бачать, що можуть допомогти конкретній людині. Це така собі примусова мотивація, що, на жаль, породжує в подальшому проблему. Ці люди більше не повертаються до донорських пунктів і не стають регулярними донорами.
Про це говорять не тільки мої спостереження, а і відкрита статистика МОЗу. З усіх донацій (від 500 тисяч донорів України на рік) 70% – це «разові» донори , котрі здають кров чи її компоненти один раз і ніколи більше не повертаються. Та якби мотивацією були пільги від держави у вигляді, наприклад, гарантії отримання крові у разі необхідності – так, як це є у інших розвинених країнах, – охочих ставати регулярними донорами було б більше. Але, на жаль, головна мотивація – це смерть або її наближення, яка змушує людину здавати кров.
Важливу роль відіграє ще й досвід, який отримає донор в самому медичному закладі. Ставлення до донора – це основа початку успішного чи невдалого донорства крові. Запах у закладі, стан ремонту, вік персоналу, роздатковий матеріал, чуйність персоналу тощо – це все мотивує людей або ставати регулярними донорами, або більше ніколи не повертатися до цих медичних закладів, щоб не відчувати цей страх чи негативні емоції.
Суть проблеми, що разовий донор – це небезпечний донор.
– Чому небезпечно?
– Плазму обов’язково карантинізують (заморожують) на півроку, відповідно до наказу МОЗ. Карантинізація донорської плазми є додатковим заходом попередження передачі гемотрансмісивних інфекцій. Тривалість серонегативного періоду при ВІЛ/СНІД, гепатитах В, С, гепатиті, викликаному парвовірусом В-19, сифілісі у різних хворих – величина змінна і становить не більше 180 днів з моменту інфікування.
Це означає одне: донору потрібно протягом 180 днів прийти ще раз і здати кров, щоб його ще раз перевірили і ту карантинізовану плазму могли видати в лікувальні заклади або знищити, якщо донор інфікований. А донор не приходить, і плазму вимушені знищити, навіть за умови, що вона не інфікована. А знищити – це також гроші.
І така ситуація – зрозумілий результат вимоги лікаря: мовляв, приведіть донора. Мій досвід каже, що саме такі донори, швидше за все, більше не повертаються.
Коли ми почнемо працювати з донором, заохочувати його бути регулярним безоплатними добровільними донором, то і плазма буде використовуватися за призначенням. Україна – країна з середнім рівнем доходу. Ми, звісно, не Зімбабве, але ми – країна, яка не має грошей на те, аби щоразу витрачати шалені кошти на процеси, котрі не можуть забезпечити належну інфекційну безпеку крові. Тож повторюсь: ми повинні розвивати безоплатне добровільне регулярне донорство крові і перевіряти кров високочутливими методами, наприклад, ПЛР, що розшифровується як «полімеразна ланцюгова реакція». Це – можливість ділянки ДНК пропорційно примножуватися при необхідних умовах. Діагностика інфекцій методом ПЛР полягає в тому, щоб виявити ДНК збудника в досліджуваному матеріалі. З допомогою спеціальних лабораторних маніпуляцій з використанням хімічних реактивів та обладнання лаборанти проводять полімеразну ланцюгову реакцію. З її допомогою непомітна в мікроскоп ділянка ДНК збудника розростається до помітних розмірів. Саме тому можна виявити збудника інфекції, навіть при наявності незначної ділянки його ДНК в досліджуваному матеріалі.
– Не стомилися люди від постійних «терміново потрібно»?
– Я думаю, що це втомлює кожну людину, і мені хотілося б, щоб цих повідомлень було менше. Ми зараз навіть намагаємося більше давати позитивних історій: «Я йду», «Я роблю», «Пішли зі мною». Більше через позитив популяризуємо донорство, щоб менше мотивувати людей смертю. Але реалії нікуди не діваються. І ми інколи змушені використовувати інформацію про хвору людину, аби врятувати їй життя.
– У сфері служби крові існує тенденція частоти донацій? У які пори року є проблема з донорами?
Ірина Славінська
– Найменше активних донорів є у свята: новорічні, травневі свята. Влітку – під час відпусток. Така тенденція, на щастя, збігається і з періодами хвороб пацієнтів, менше людей звертаються за допомогою в літній період. Та критичні періоди – це ж не новина, і цей період можна спрогнозувати. От, наприклад, щороку у грудні настає зима. А міський голова чи не кожного міста чомусь не може вчасно підготувати техніку для прибирання снігу. Так само центри крові: чомусь ніяк не можуть навчитися готуватись.
Це систематична робота двох-трьох людей, які організовують щотижня акцію. Це можуть бути працівники центру крові або ж співпраця з громадськими організаціями чи волонтерами. Тобто, це – звичайне планування.
– Як вижити в такій ситуації? Це – проблема людини, якій потрібна допомога, чи проблема станції?
– Проблема донорства крові, відповідно до закону України про донорів крові та її компонентів, лежить на плечах держави. Реалії ж говорять інше: станція (переливання крові – ред.) дуже мало робить для того, щоб забезпечити належний запас крові. Переважно потік донорів приходить від пацієнта, який хоче жити. Пацієнт займається пошуком донорів і пацієнт їх знаходить. Він звертається до своїх друзів, родичів, колег, які в будь-якій ситуації приїдуть з відпустки, підуть здадуть кров, бо важливо врятувати людину зараз. А станція так і живе. Дає завдання лікарні привести конкретну кількість донорів і умови: ми не віддамо таку кількість крові, бо ви нам не приводите донорів; або ведіть донорів, або шукайте кров, де хочете.
Та все ж пошук донорів не має бути питанням пацієнта. центр крові має планувати свою діяльність, усвідомлювати, який у нього об’єм запитів від лікарень, систематично з ними працювати і налагодити цю систему.
– Чи має право центр крові вимагати привести донорів?
– Ні, ніхто не має права вимагати донорів. Але це робиться! Оскільки пацієнт – заручник ситуації, він і піддається на ці вимоги. Пацієнт потрапив у лікарню не з доброї волі, не на профілактику, не тому, що йому захотілось. У медзаклад його привела біда – ДТП, операція чи онко. І коли він потрапив у лікарню, обов’язок закладу – забезпечити йому лікування, а не надати йому навантаження – бігати по всьому Києву чи іншому місту з інфарктом і шукати кров. Це нонсенс.
– Виходить замкнене коло? Станція має працювати над тим, щоб забезпечити кров, пропагувати донорство, а замість того вимагає від пацієнта донорів, і той веде, бо інакше не може.
– Центр крові має відійти від радянського принципу роботи і просто працювати. Або співпрацювати із організаціями, такими, як ми, аби ми приводили цих донорів і допомагали станції із пропагуванням. Долучатися до організаційної роботи і впроваджувати інноваційні інструменти, які ми розробляємо, як приклад.
– Що нового дають ці інструменти?
– Наприклад, нещодавно ми розробили «Кабінет центру крові», який зараз уже дає станції дві важливих функції: календар кровоздач і запаси крові. Чому б їх не використовувати? Це ж елементарний аналіз: ти бачиш, хто тобі на завтра-післязавтра запланував здати кров. Більше того, ти можеш зараз бачити в системі, які є запаси в графіках, які прогнозують, що робити далі – чи то акцію організувати, чи пошукати через систему.
Зараз ми намагаємось об'єднати лікарні, центри крові та нашу платформу ДонорUA в єдину систему, щоб пацієнт, зі свого боку, міг подати заявку на пошук донорів. Станція, відповідно до своїх запасів, зробити розсилку по донорах із запрошення здати кров. Це настільки просто! І це контролюється на різних рівнях. Ще й виключається елемент корупції. Уже лікар не прийде до пацієнта і не скаже, мовляв, плати мені 2000 гривень – і я знайду тобі кров. Лікар буде зобов’язаний в системі замовити її. І все прозоро. Крім того, департамент охорони здоров’я, який фінансує цю ланку, зможе побачити, на що він витрачає гроші.
Так, пацієнт знайде собі донорів, бо хоче жити. Проте статистика показує, що в Україні 40% заготовленої крові просто знищують, виливають, бо не використовують. А навіщо її стільки заготовлювати? Тому що фінансування центру крові напряму залежить від заготовленого тоннажу. Не від потреби лікарень.
І отут от цей когнітивний дисонанс в голові виникне: як так, що всі кричать про те, що немає крові, а, з іншої сторони, кров виливається. І все пояснюється тим, що Україна не має системи логістики в службі крові. Жодної комунікації між медичними закладами. А ДонорUA дає цю логістику. Її треба просто потрібно хотіти використовувати.
– Тобто десь крові цієї групи не вистачає, а в медзакладі по-сусідству її будуть знищувати?
– Так. Наприклад, я – Центр крові, а через дорогу – Інститут раку. В мене кров є, а в інституті раку немає і там будуть шукати. Проблема у різному підпорядкуванні, що визначає міжвідомчі відносини. Ми намагаємось поєднати ці всі структури і показати, що довезти кров буде набагато дешевше, ніж її заготовити, перевірити і зберігати. Саме така система логістики буде вирішувати проблему крові.
– Різне підпорядкування спричиняє знищення крові?
– Так. Наприклад, є 450 медичних установ, які між собою зовсім ніяк не пов’язані. Ось між нами – півметра. Уявімо, що я – «Охматдит», що у підпорядкуванні МОЗу, а ви – військовий шпиталь (Міністерство оборони). Це все – різні бюджети з різними правилами, які не дають можливості різним фінансовим установам вибудувати відносини. В теорії можна підписати договір про «обмін» (купівлю-продаж крові та її компонентів) між кількома закладами різного підпорядкування. Але ні. То хтось не може порахувати, скільки коштує йому заготувати еритроцитну масу, то різні методи перевірки крові (ІФА, ІХЛА, ПЛР), то головний лікар вирішив, що він – Бог. Між нами півметра, а обміну компонентів крові немає – це факт.
У закладі «А» перевіряють кров методом полімеразної реакції. Це – найсучасніший метод перевірки крові на наявність вірусу й інфекції в крові. А у закладі «Б» метод перевірки – імуноферментний, який виявляє антитіла до наявних інфекцій. Антитіла виявляються тоді, коли інфекція там уже явно прогресує, а не тоді, коли вчора хтось заразився СНІДом чи гепатитом, наприклад. Заклад «А» в житті не купить у закладу «Б» кров. Різні методи перевірки – різна якість і вартість. Вони не можуть обмінюватися запасами крові.
– Як це поєднати в голові, що на тій станції, де кричать, що крові немає, в кінці року будуть виливати кров, бо її термін придатності вийшов?
– Просто на станції має бути хороший менеджер – звичайний аналіз ситуації і прогнозування. Якби я була керівником центру крові, я б працювала так. В мене в області є, до прикладу, 10 лікарень. У них є по три відділення, яким може бути потрібна кров. Це 30 відділень, кожне з яких, наприклад, у рік приймає 1000 людей. Тобто у підсумку (30 множимо на 1000) – є 30 000 людей, які можуть потребувати результату моєї роботи – крові. 30 000 пацієнтів – це 30 000 донорів, які мають бути постійно – робочих, активних в системі, з якими я постійно працюю, і вони здають кров. Більше і не треба, бо кожна людина може здавати кров «аж» 4-5 разів на рік. Якщо я з цим донором працюю, він прийде 4-5 разів на рік і здасть кров. Усе просто. Це – звичайна комунікація: між лікарнею, станцією і донорами. Комунікація, використання новітніх технологій за секунду вирішують проблему дефіцити крові.
– І більше у «Фейсбуці» не буде повідомлень «терміново»?
– Будуть. Та, скоріше за все, це буде тільки в тих випадках, коли рідкісна група або сталася величезна катастрофа, і центр крові може звертатися за допомогою.
– Але центр крові буде звертатися напряму, а не змушувати пацієнта вести донора?
– Однозначно. Більше того, я вважаю, що пошуком донорів, як в усьому світі, мають займатися громадські організації. Вони мають долучатися до пошуку донорів, допомагати формувати знання про донорство, проводити профілактичні бесіди, організовувати акції. Не за фактом «смертності» залучати донорів, шукати їх не «на вчора». А, наприклад, виховувати маленьких дітей, ще з шкільного віку, щоб знали, що донорство – це просто бути громадянином, а не тому, що хтось помирає. Це не тому, що ти – герой. А тому, що ти – людина.
– В інших країнах уже працює така система виховання?
– Я думаю, що в тих розвинених країнах, які мають високий рівень розвитку і ВВП, це працює на більш свідомому рівні. Я точно не знаю, які саме там працюють системи для дітей і так далі. Але це там є – однозначно. Адже Червоному Хресту достатньо просто написати в себе на сайті розклад руху мобіля (портативна станція для забору крові – ред.), який буде стояти в різних місцях протягом місяця, і люди будуть самі приходити і здавати кров. То що ж це як не виховання і позиція громадянина?
– Щоб передати кров з однієї станції на іншу (після організації логістики) потрібен кровомобіль, який в Україні лише один. Їхню кількість треба збільшувати? Є приклади інших країн?
– Сьогодні логістичний кровомобіль є лише в Кременчуці. Він займається перевозкою компонентів крові на Схід України, де тривають бойові дії. І є мобіль, у якому можна здати кров (портативний мобіль – ред.) – цей мобіль може під’їхати в будь-яку точку. В Ізраїлі 20 таких мобілів забезпечують 80% потреби крові країни.
Кількість мобілів-перевізників однозначно потрібно збільшувати, та не в них проблема. Залишається питання у розумінні створення такої системи логістики.
– Чи реально взагалі покрити потребу крові за допомогою використання логістичного мобіля? Скільки їх потрібно в Україні?
– Реально забезпечити медичні заклади компонентами крові за допомогою такого мобіля. Треба купити три машини для такого центру крові, як у Києві, який забезпечує близько 70 закладів.
Думаю, можна почати для кожного центру крові по одному мобілю, тому що в областях не така велика потреба в крові і не така велика кількість лікарень, які її замовляють. Кров має термін придатності від 35 до 42 діб. Тобто це може навіть бути не щоденний виїзд, яка об’їде і за тиждень розвезе всі запаси. Давайте візьмемо 24 мобілі для областей і 3 – для міста Києва (хоча і двох буде достатньо). Це звичайні автівки, які обладнані спеціальними холодильними камерами.
– Які основні проблеми у сфері донорства?
– В Україні не існує Національного реєстру донорів. У нас в центрі крові існує інститут прописки чомусь. От я з Києва їду, наприклад, у Кропивницький, і я не зможу здати кров. Бо вони не можуть перевірити, я ВІЛ-інфікована чи ні. Вони аргументують це тим, що в межах різних областей вони не можуть перевірити, чи я здорова.
Потрібна єдина система. Дуже важлива комунікація між донором та станціями, аби донор приходив регулярно здавати кров. Тоді випадає ланка, що пацієнт сам собі шукає кров. Реєстр донорів і елементарна комунікація, регулярні акції та систематична робота над пропагуванням безоплатного добровільного донорства в Україні можуть вирішити проблеми служби крові в Україні.
Джерело: Радіо Свобода, автор Ольга Ткаченко